Живучи в добу Івана Франка, Василя Стефаника, Ольги Кобилянської, «Молодої Музи» й «Української хати», Михайло Яцків зумів витворити своє самобутнє силове поле в українській прозі початку ХХ століття й підняти її до світового рівня. Йому вдалося синтезувати та переосмислити глибинні фольклорні пласти, набутки рідного письменства й новітні західноєвропейські віяння. У ритмах слова та глибинах значень трьох вершинних збірок малої прози – «Казка про перстень» (1907), «Чорні крила» (1909) й «Adagio consolante» (1912) – львівський характерник, чиї тексти не старіють, як полотна давніх майстрів.