"До данцу" - поетичний пролог про любов, яка змінює і змінюється. Про життя з безкінечними запитаннями, що безперестанку терзають душу: "Де ти, що даєш мені день прийдешній. Хто ти, що імен маєш безліч. Як ти, і яким є твій північ, вчора і такий невідомий заобрій. Чуєш, чи ти чуєш мій шепіт безслівний. Божий і такий безбожний погляд: вниз, що від щастя й до дна бездонних, заворожених у вічність безкраїх митей. Йдеш, бо не йти не можеш. Колом і по колу любов відносиш. Відстань, на півкроці фарбуєш віддаль у розквітлі й барвисті квіти зими на порослих дорогах, встелених стелистим барвінком..."Якраз в гуцульській мелодії, в енергійній "гуцулці до данцу" дзвенять відповіді на питання з життя, що млоїть. І виграє "гуцулка" в такт: "Більше не питай, а живи, данцуй з життям у парі, бо в данці й є життя."