Людмила Загоруйко - оповідачка. Читати її - все одно що слухати натхненного співрозмовника. Вміє бачити цікаве, помічати неочевидне, по-дитячому дивуватися, молодо сміятися над усім, включаючи себе і близьких.Ефект участі в живій розмові іноді навіть викликає бажання перебити, уточнити, засумніватися. Але письмо Людмили, за законами живої течії думки, вже пішло від генеральної теми оповідання, зігнулося, втекло в сторону метафори, епітета, асоціації. Щоб потім, часом драматично, повернутися, здивувавши розворотом. І замість повчального фіналу - ніжний образ, замість пафосу - іронія, або навпаки - смуток замість хепі-енду.